Закон України

„Про регулювання містобудівної діяльності”

Дата набуття чинності:
12 березня 2011 року

Закон встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Відповідно до статті 2 Закону планування і забудова територій – це діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає:
  • прогнозування розвитку територій;
  • забезпечення раціонального розселення і визначення напрямів сталого розвитку територій;
  • обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням;
  • взаємоузгодження державних, громадських та приватних інтересів під час планування і забудови територій;
  • визначення і раціональне взаємне розташування зон житлової та громадської забудови, виробничих, рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих, історико-культурних та інших зон і об'єктів;
  • встановлення режиму забудови територій, на яких передбачено провадження містобудівної діяльності;
  • розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів;
  • реконструкцію існуючої забудови та територій;
  • збереження, створення та відновлення рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих територій та об'єктів, ландшафтів, лісів, парків, скверів, окремих зелених насаджень;
  • створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури;
  • проведення моніторингу забудови;
  • ведення містобудівного кадастру;
  • здійснення контролю у сфері містобудування.

Стаття 5 Закону передбачає, що програми розвитку регіонів та населених пунктів, програми господарського, соціального та культурного розвитку повинні узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного рівня.

Фінансування робіт з планування територій на державному рівні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування робіт з планування  території  Автономної Республіки Крим, областей, районів, населених пунктів, районів у містах, кварталів здійснюється за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів або інших джерел, не заборонених законом (стаття 10 Закону).

Згідно статті 17 Закону генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Невід'ємною частиною генерального плану населеного пункту є план земельно-господарського устрою цього населеного пункту.

Зміни до генерального плану населеного пункту можуть вноситися не частіше, ніж один раз на п'ять років.

Детальний план території уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток території (стаття 19 Закону).

Стаття 26 Закону встановлює, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об'єктів будівництва. Суб'єкти містобудування зобов'язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об'єктів.

Відповідно до статті 32 Закону усі об'єкти будівництва за складністю архітектурно-будівельного рішення та/або інженерного обладнання поділяються на I, II, III, IV і V категорії складності. Категорія складності об'єкта будівництва визначається відповідно до державних будівельних норм та стандартів на підставі класу наслідків (відповідальності) такого об'єкта будівництва.

Стаття 41 Закону визначає, що Державний архітектурно-будівельний контроль – це сукупність заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих і будівельних робіт.

Прикінцевими положеннями Закону передбачено внесення відповідних змін до законів України „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Про місцеве самоврядування в Україні”, „Про охорону праці”, „Про землеустрій” тощо.

Якщо Ви побачили помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl-Enter. Будемо вдячні!

вгору